Останні кілька років я помічаю цікаву й дуже показову зміну в українській літературі. Поруч із документальністю, хроніками, жорсткими щоденниками війни з’являється інша хвиля — тексти, які сміються. Не тому що нам весело, а тому що інакше вже не витримуєш.

Я все частіше думаю, що сатира — це не втеча. Це спосіб подивитися на війну так, щоб не з’їхати з глузду. Іноді сміх — це просто ще один інструмент тримати голову холодною там, де логіка давно відмовляється працювати.

Сатира повертається як метод пояснити те, що звичайними словами не вимовляється. Вона дозволяє не просто висміювати — вона аналізує. Вона запитує: як працює зло? Як формується покора? Чому абсурд так легко проникає в політичну реальність і стає нормою?

Я часто говорю про це в інтерв’ю. Наприклад, в розмові з Українською правдою я намагався пояснити, що для мене сатира — це спосіб розібрати по гвинтиках механіку диктатури. Бо іноді сміх точніший за будь-який хронікальний опис. Він підсвічує слабкість там, де здається, що є лише сила.

Я справді вірю: якщо показати диктатора не як міфічного монстра, а як жалюгідну, виснажену своїми ж параноїдальними фантазіями фігуру — відповідальність із нього не зникає. Навпаки: вона стає ще більш очевидною. Бо під шаром пафосу й імперських маячень видно те, що він є насправді: дрібний, наляканий тип, який тримається за владу як за останню кістку. Ми перестаємо боятися тіні й починаємо бачити того, хто її кидає — і виявляється, що він значно тупіший, слабший і смішніший, ніж хотів би здаватися.

Саме про це мій роман «Маленький диктатор». Він не про біль жертв — про інерцію влади, про страх як державну мову, про абсурд, на якому стоять імперії. Про те, як легко люди погоджуються на безглузде, коли в повітрі висить невидиме «так треба».

І я бачу, що не я один рухаюся в цьому напрямку. Українська література поступово виходить за межі суто документальної оптики війни. Ми шукаємо інші форми: від магічного реалізму до філософських есеїв, від психологічних романів до соціальної сатири.

Мені здається, гумор повертає нам повітря. Він дає дистанцію, а без неї прожити цю реальність інколи просто неможливо.

Сатира не применшує трагедії — вона дозволяє її пережити. Вона роззброює страх, прибирає міфологічний туман, унеможливлює поклоніння ворогу.

І так, інколи сміх — це теж зброя. Можливо, не найгучніша, але дуже точна.